INSHE — ПАМЯТЬ ПОКОЛЕНИЙ. История одной улицы. Киев. Наталья Нуаре.
Історія однієї вулиці з околиці Києва.
Кінець 50-х. Київ все ще оговтується від ударів, що їх завдала Друга світова. Бракує житла, їжі, одягу, банального… про красу і розкіш ніхто навіть і не мріє. Аж раптом трамвайчик маршруту 12 потрапляє у справжній тунель з троянд і винограду. От питається, звідки вона там краса для ока, втіха для душі. Праворуч — промзона, ліворуч — поодинокі нашвидкуруч зведені, ще не обжиті п‘ятиповерхівки, де розселюють київську геологорозвідувальну експедицію. Ії учасники мають бути поруч і разом, щоб будь-якої миті вирушити знаходити, добувати все те, що так необхідно Києву для одужання і повернення до життя. Тож, вирішивши, що тут жити їм і лад наводити також їм, учасники київської експедиції висаджують кущі троянд і винограду, ба більше, беруть собі за звичку привозити з відряджень якісь рослини. Адже вулиця має бути такою, щоб не було соромно тим, хто на ній живе. Тож потроху вулиця на околиці вбирається у найкраще, місцеві висаджують бузок, лікують груші, яблуні, які потріпало війною, зводять довжелезний стіл у дворі, який, страшно сказати, вміщує мешканців трьох під‘їздів! І за тим столом разом таки вечеряють після роботи, віддають заміж, вітають з днями народжень, паяють радіоприймачі, а потім і телевізори, бо в магазинах того не дістати. У роботі, піклуванні про всіх своїх і вулицею, де живуть, спливає час. Стіл помалу зсихається, та й збиратися за ним стає нікому, київська експедиція збирається десь там, на хмаринках, троянди і виноград відходять у минуле слідом за своїми господарями…
Київ конче потребує автомобільного шляху, тож у пожертву віддають рослини. Та коли якогось березня Київ завалює снігом, з лопатами на вулицю виходять, ну як виходять, виповзають, тримаючись за поперек, рештки київської експедиції. І поки молодь бурчить, що адміністрація нікуди не годиться, ветерани розчищають самотужки стежини. Бо одного разу вирішили, що жити тут їм, а то означає, що і життя налагоджувати теж їм.
Мабуть, це те, чого стара гвардія навчила своїх дітей і онуків: на владу особо не розраховуй, а роби сам все, що можеш. Тож у квітниках квітнуть інші, але квіти, двір прибирається, навесні фарбується, чепуриться, а стіл вже давно розкладний, сучасний, та добре, що він все ж таки є.
Вулиця набула іншого вигляду, та у її дворах все ще пульсує життя.
Автор: Наталья Нуаре
Поделиться в соцсетях:
